03.02.2016

Сергій КВІТ: «Гуманітарна політика повинна допомогти зрозуміти, що українське -це наше, а крім того - якісне, сучасне та прогресивне»

У першій частині інтерв'ю міністр освіти і науки України Сергій Квіт поділився своїм поглядом на проблеми, пов'язані з реформою університетської автономії (див. матеріал в № 14-15 від 29-30 січня ц. р.) Про нові принципи фінансування наукової діяльності, гуманітарну політику на звільнених територіях, а також про національно-патріотичне виховання в школі — читайте далі.

— Пане міністре, попередня редакція Бюджету на 2016 рік, оприлюднена Міністерством фінансів України, містила позиції, які фактично перекреслювали плани з реформування науково-освітньої сфери і стали справжнім потрясінням для вчених. Там ішлося, наприклад, про об'єднання всіх галузевих академій з НАНУ вже з 1 січня. Звідки такі ідеї взагалі взялися? Це проблема комунікації між міністерствами?

— Бюджетний процес є дуже складним у наші дні. Зростають витрати лише на оборону. І так має бути, поки ми не зміцнимося і не переможемо. Постійно тривають дискусії. Нічого страшного в цьому немає. Уряд відмовився від таких планів, в цьому, зокрема, полягала принципова позиція нашого Міністерства. Між нещодавно підписаним Президентом законом «Про наукову та науково-технічну діяльність» з одного боку, й бюджетом та бюджетним кодексом з іншого, також є деякі розбіжності. Але слід зважати на те, що кожен закон потребує певного часу для імплементації.

З організаційного та інфраструктурного погляду наша наукова сфера досі залишається уламком радянської системи. Це погано, але водночас слід розуміти, що якби не така надзвичайно консервативна позиція очолюваної Борисом Патоном Академії наук, то це майно вже б давно, ще у 90-х роках, було б «розбазарено». Але надалі ми не можемо зволікати — держава не буде розвивати дослідження в усіх напрямах, як це було за часів СРСР. Ми повинні робити акцент на тих напрямках, які потрібні державі, а також на тих, де ми маємо відповідні наукові сили, щоб претендувати на лідерські позиції. Будемо зосереджувати зусилля на інтеграції науки та вищої освіти.

«ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ В ГЛОБАЛЬНУ ГРАНТОВУСИСТЕМУ СТИМУЛЮВАТИМЕ ВІТЧИЗНЯНИХ НАУКОВЦІВ»

— Наскільки я розумію, особливий акцент під час фінансування науки в майбутньому буде робитися на залучення грантів. Але чи розуміє уряд, що гранти можуть бути ефективними лише за збереження базового державного фінансування науки?

— Звичайно, державне фінансування також повинно бути. Водночас спроможність держави щодо фінансування наукових досліджень залежить від успіху економічних реформ. Нагадаю, що, згідно з законом «Про наукову і науково-технічну діяльність», незалежно від того, в межах якої інституції здійснюватиметься дослідження, фінансування відбуватиметься через Національний фонд досліджень. Тепер не можна сказати, що НАНУ або галузеві академії є «державою в державі». Ми братимемо до уваги всі наукові дослідження, попри те, де вони відбуваються. Державну політику у сфері наукових досліджень визначатиме Національна рада України з питань розвитку науки і технологій. До слова, досі у нас навіть не було поняття державної політики у науковій сфері. Звичайно, гранти та передусім участь України в рамковій програмі ЄС із наукових досліджень та інновацій «Горизонт 2020» — це дуже важливий чинник. Переконаний, що входження України в глобальну грантову систему стимулюватиме вітчизняних науковців, зокрема спонукатиме їх вивчати іноземні мови, передусім англійську, а також поглиблювати співпрацю з колегами за кордоном. Повагу ж міжнародної наукової спільноти можна здобути лише завдяки достойним результатам.

— У грудні в Інтернеті з'явилась інформація про те, що в Київському національному економічному університеті ім. Вадима Гетьмана відбувся захист дисертації доцента, в.о. завідувача кафедрою т. зв. Кримського федерального університету ім. В. Вернадського. Нібито дозвіл на допуск до захисту претендент отримав у Міністерстві освіти та науки. Як ви реагуєте на такі випадки? Що може запропонувати наша держава науковцям з окупованих територій, які б хотіли захищатися в Україні?

— Міністерство освіти і науки України не визнає жодних документів окупаційної влади. Як і не дає жодних персональних дозволів на захисти дисертацій, це справа спец-рад. Випадок, про який ви згадали, буде розглянуто на засіданні Атестаційної колегії МОН. Йдеться про випускника докторантури КНЕУ, який родом із Криму. Це непроста проблема. Наприклад, ще 2014 року на прохання кримських науковців ми погодилися на створення спецради, яка б займалася питаннями кримськотатарської літератури (раніше такої не було). Вони проводили свої засідання на території України поза Кримом і захищали дисертації. Як з'ясувалося, майже всі вони зрештою виїхали з окупованої території в інші регіони України. Ми думаємо над тим, у якій формі можна співпрацювати з нашими науковцями із окупованих територій. Не всі змогли виїхати, хтось переїде пізніше. Але офіційно представляти в Україні якісь «федеральні університети» вони дійсно не можуть. Зараз ми працюємо над відновленням Таврійського національного університету ім. В. Вернадського у Києві. У цьому найбільше допомагає Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка.

«ШКОЛИ СЛОВ'ЯНСЬКА ПРОСЯТЬ УКРАЇНОМОВНІ ПІДРУЧНИКИ. РАНІШЕ ТАМ НЕ БУЛО ЖОДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ»

— Громадські активісти сьогодні реалізують чимало гуманітарних програм з метою реінтеграції звільнених територій на сході. Вони збирають книжки для бібліотек, проводять різноманітні зустрічі з письменниками, музикантами, підтримують місцеві школи. Чи реалізує якісь аналогічні програми Міністерство освіти і науки?

— Ми реагуємо на всі запити місцевої влади, зокрема на ті, що стосуються потреби в підручниках, у фінансуванні освітньої діяльності. Всі конкретні прохання відразу намагаємося задовольняти, адже цей напрямок є для нас пріоритетним. Переважна більшість із 18 евакуйованих університетів та академічних інститутів залишилися працювати на контрольованій українською владою території Донбасу. Крім того, Міністерство одразу виступило з ініціативою звільнити держслужбовців і деяких освітян на звільнених територіях, які брали участь в організації сепаратистських «референдумів» . У цьому питанні співпрацюємо з СБУ. Ми позбавили вчених звань цілу низку «діячів освіти», які співпрацюють з окупаційною владою. Часто з такою ініціативою виступають викладачі, які змушені були залишити окуповані території.

Також підтримуємо проукраїнських педагогів, котрі, трапляється, зазнають цькувань. Це непроста проблема, яка потребує системної політики. Я був у Слов'янську після звільнення і привіз звідти підручник української мови, понівечений осколками. Сьогодні місцеві школи просять україномовні підручники, хоча раніше там не було жодної української школи, лише окремі класи. Має формуватися дружня державна політика, передусім гуманітарна, яка «втягуватиме» людей, допомагатиме їм зрозуміти, що українське — це їхнє. Також українське —це якісне, сучасне і прогресивне. Такий шлях складніший, але ним потрібно йти.

— Із 1 вересня у всіх навчальних закладах України впроваджується Концепція національно-патріотично-го виховання дітей і молоді. В чому полягає її ключова ідея?

— Окрім самої Концепції, ми розробили й опублікували на сайті МОН методичні рекомендації та приблизний перелік заходів упродовж року, проведення яких сприятиме відповідному вихованню школярів. Ми розглядаємо національно-патріотичне виховання не лише як відповідальність вчителя історії чи літератури. Воно має відбуватися на всіх уроках і проходити через усе шкільне життя. Концепція є справді хорошим документом, який відкриває вчителю нові перспективи, спонукає його пропонувати якісь власні проекти та ініціативи, актуальні, наприклад, для конкретного регіону. Важливо, що в ній немає конфлікту між національно-патріотичним та громадянським вихованням.

Зрозуміло, що українська мова, історія, культура були репресовані — й це слід надолужувати силами і засобами української держави. В основі Концепції лежить історія українського державотворення. Водночас в Україні живуть національні меншини, які також є українськими патріотами, а їхні люди та культури також були репресовані радянською/російською окупаційною владою. Тут найперший у переліку — кримськотатарський народ, який переживає новий геноцид у Криму. Всі вони також повинні мати своє місце в процесі українського державотворення, відчувати себе причетними до нього як українські громадяни, залишаючись водночас тим, ким вони є.

У шкільній освіті дидактичний компонент відіграє велику роль. Ми повинні виховувати в дітях повагу до державних символів, до українських героїв. Маємо боротися за те, щоб школа виховувала громадянина, патріота України, який буде готовий її захищати. Натомість в університет приходить вже не дитина, а доросла людина. Тут наше завдання полягає в тому, щоб не працювати зі студентами, а не заважати їм бути активними і працювати самостійно, реалізовуючи власні проекти. Гуманітарний блок у вищій освіті також існує, ми про нього вже говорили, але він не повинен дублювати національно-патріотичне виховання в школі. Тут мають місце різні концептуальні завдання.

«ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР І ПРЕЗИДЕНТ ПІДТРИМУЮТЬ ОСВІТНІ РЕФОРМИ»

— На початку листопада минулого року прем'єр-міністр Яценюк анонсував звільнення ряду міністрів, зокрема, прозвучало й ваше прізвище. До слова, саме його поява там викликала чи не найбільше обурення громадськості. Чи повідомляв вас голова Кабміну про свої мотиви? Чи відчуваєте ви підтримку прем'єр-міністра та Президента щодо напрямку реформ, котрі здійснюєте як міністр?

— Згодом на першому ж черговому засіданні уряду прем'єр-міністр сказав, що це помилка, яка виникла у спілкуванні з журналістом, і що він не мав на увазі мене. Зі мною особисто ніяких розмов на цю тему не було. Прем'єр-міністр і Президент підтримують освітні реформи. В нас добре налагоджена співпраця з іншими міністерствами. Ми, зокрема, добре координуємо свою роботу з Міністерством фінансів України, хоч як би часом важко це було. Впродовж останнього року рівень співпраці дуже змінився — з тим, що було раніше, просто не порівняти.

У наш бік лунає багато критики і це нормально, адже Україна — демократична країна. На мою думку, ми йдемо шляхом, яким необхідно пройти. Співпрацюємо з міжнародними експертами, з колегами із Польщі, Британії, США, Канади, Бельгії, Голландії (наприклад, утому, що стосується розвитку професійної освіти). Водночас просто повторити чужий досвід неможливо, адже йдеться про різні часи, культурні реальності, різні економічні ситуації. Нам потрібно перекласти кращий досвід на українські реалії і крок за кроком рухатися від гіршого до кращого. Іноді йдеться про еволюційні зміни, іноді — про революційні, але професійної альтернативи цьому я не бачу.